Сьогодні точиться чимало дискусій стосовно того, їхати на заробітки за кордон чи за-лишатися на Батьківщині. Підприємці б’ють на сполох: не вистачає робітників. Люди не хо-чуть працювати за «копійки». А ось працівники успішного видавництва «Підручники і по-сібники» про заробітчанство навіть і не замислюються, оскільки і зарплата, й умови праці їх влаштовують. Більш того, вони називають свою роботу «другим домом». Тож ми вирушили на саме видавництво, щоб поцікавитися в головного редактора Ярослава Гринчишина сек-ретами успіху.
— Ярославе Тадейовичу, розкажіть, з чого починався Ваш бізнес.
— Далекого 1993 року я працював у Тернопільському педагогічному інституті завіду-вачем кафедри фізики. Напевно, ви знаєте, які скрутні часи були тоді: інфляція сягала 10 ти-сяч відсотків, гроші знецінювалися щоденно. Кожен по-своєму розв’язував матеріальні про-блеми, знаходив вихід із ситуації: потрібно було жити, утримувати сім’ю, а зарплати могло вистачити хіба що на кусень хліба. У мене був добрий товариш Ярослав Гап’юк, завідувач кафедри математики. Оскільки хабарів брати ми не навчилися (сміється), то потрібно було «крутитись». Тому ми вирішили писати книжки, а саме навчальні посібники. На той час я вже видавав власні наукові праці, деякі навчальні книги друкувалися у київських і москов-ських видавництвах — тож мав деякий досвід. Щойно починала розвиватися ера комп’ютерних технологій, і ми зрозуміли, що, застосовуючи їх, матимемо змогу робити все швидше, якісніше, цікавіше. Тож наш перший навчальний посібник з математики для школя-рів вийшов тиражем 500 примірників. На нього ми, на всьому заощаджуючи, зібрали 190 доларів.
— Час був дуже непростий. Як вам вдалося не лише втримати, а й розвину-ти підприємство?
— На той час ми називалися «Підприємець Гринчишин». Спочатку орендували неве-личке приміщення в підвалі завбільшки 12 квадратних метрів. Оскільки наші посібники ма-ли певний успіх, то у 1996 році після тривалих вагань і роздумів вирішили зареєструвати юридичну особу і назвали її «Редакція газети «Підручники і посібники». Чому редакція газе-ти? Згідно із законом, потрібно було зробити статутний внесок, а це були чималі гроші. Тоді знайомі юристи порадили нам зареєструвати редакцію газети. Мовляв, у цьому випадку до статутного фонду можна внести інтелектуальну власність. Половину від потрібної суми ми назбирали (5000 грн), решту — оформили як права на книгу. Відтак з маленької кімнатки перейшли вже в більшу і на першому поверсі. Колектив працівників на цей час складався з дизайнера, редактора, двох бухгалтерів і двох засновників, які водночас виконували функції авторів, редакторів і видавців. Оскільки ми ще не друкували книги самі, а користалися пос-лугами тернопільських друкарень, то не могли за всім простежити. Для прикладу, надруку-вали нам книгу без однієї сторінки — загубили, іншу затримали на два тижні... Так ми й дійшли до того, що вирішили створити свою поліграфічну базу.
Перший друкарський станок «приїхав» до нас зі США і коштував 6,5 тисяч доларів. Найняли друкаря, який мав фах електрика, тож довелося його вчити. Ми й самі тоді стояли за друкарським обладнанням, власноруч фальцювали, підбирали аркуші, забивали скоби то-що.
Згодом орендували інше приміщення — 300 квадратних метрів, залишили викладацьку роботу. Придбали друкарську машину, яка друкувала А2 форматом. У результаті зростала кількість продукції. Коли ж ми побачили, що й того приміщення замало і є перспектива по-дальшого розвитку, то купили їдальню на вулиці Поліській, де працюємо й досі. Щоправда, довелося все перебудувати, добудувати, реконструювати і розширити технологічні можли-вості. Розвиваємось!
— Коли кількість продукції зросла, то як ви налагоджували ринки збуту?
— На початках нашої діяльності, коли зрозуміли, що наша продукція користується по-питом, вирушили в столицю. Там знайшли людей, що продавали книги, і попросилися до них. Спочатку вони відмовлялися, адже продавали художню, мистецьку, навіть езотеричну літературу і вважали, що навчальна їм не потрібна. Однак ми переконали їх спробувати. І ви знаєте, за доволі короткий час у них з’явився цілий відділ з навчальною літературою. Деякий час ми співпрацювали з ними, потім знаходили партнерів ще — процес тривав. Перший вла-сний великий магазин у Тернополі відкрили на вул. Гетьмана Сагайдачного. Був період, особливо напередодні початку навчального року, коли в ньому стояли такі черги, що всі по-купці не поміщалися всередині. Через якийсь час відкрили нову книгарню в центрі Тернопо-ля — «Ярослав Мудрий». Також наші торгові представники є в кожному регіоні країни, ок-рім окупованого Криму та території, де відбуваються воєнні дії. Так, розпочавши із 500 кни-жок, ми сьогодні продаємо по 100 тисяч примірників однієї назви, а то й більше.
Сьогодні наш асортимент — це не лише навчальна література, а й художня, публіцис-тична, наукова, довідкова тощо.
— Пане Ярославе, чи виникає проблема з добором кадрів, як на багатьох підприємствах?
— У нас працюють сьогодні 114 людей. Проблеми є. Наприклад, я вже зо три роки по-спіль шукаю кваліфікованого редактора навчальної літератури початкової школи. На жаль, у Тернополі дуже мало людей з належною освітою. Однак ми і з цього проблеми не робимо: наймаємо працівників, може, і без відповідних знань, але з неабияким потенціалом та ба-жанням вчитися.
— Як ви опинилися в Лізі підприємців «Українська справа»?
— Близько трьох років тому до мене прийшов добрий товариш, людина, яку я дуже по-важаю, — Михайло Ратушняк. Розповів, що є така Ліга, і запитав, чи не маю я бажання при-єднатися. Девіз Ліги «Свій до свого по своє» нам дуже імпонував, і ми подумали: чому б і ні? Відтоді ми здійснюємо різноманітні проекти з популяризації українських цінностей. З останніх — хочемо в Тернопільській школі №12 установити меморіал Герою Небесної сотні Тарасові Слободяну. До цього проекту виявила бажання долучитися й міська рада. Щоправ-да, тепер справа трохи затягнулася…
Були й інші проекти, які ми втілювали в життя. Окрім того, коли в когось із учасників Ліги виникають фінансові труднощі, то ми підтримуємо один одного чим можемо.
— Пане Ярославе, ми чули, що й своїх працівників ви підтримуєте, ніколи не залишаєте людей у скруті.
— Жоден з наших працівників ще не поїхав на закордонні заробітки. Слід сказати, що в нас доволі непогані заробітні плати (як для Тернополя). У середньому працівники редакції отримують по 11 тисяч гривень. Друкарі — ще більше. Окрім того, даємо безвідсоткові по-зики на купівлю житла, автомобілів тощо.
Зараз розробляємо проект «Додаткова пенсія». Саме радимося із юристами, податків-цями, як його найкраще втілити в життя. Суть проекту в тому, аби щомісяця відкладати ко-жному працівнику по 1 тисячі гривень до пенсії.
Людина повинна бути впевнена у завтрашньому дні, спокійна за власне майбутнє, а ще — отримувати задоволення від роботи. Це основний принцип нашої діяльності.
Ярослав Тадейович провів екскурсію цехами, де сама атмосфера пахла сві-жовидрукуваною книгою. Де люди, працюючи, спілкувалися, жартували. Ось таке воно, місце, де народжується книга.
